На одному з брифінгів головний архітектор області Сергій Царенко, відповідаючи на запитання про майбутнє архітектурних пам’яток області, відверто визнав, що деякі врятувати уже не вдасться. «Відновити усі ані області, ані державі не під силу. По деяких пам’ятках залишається робити тільки фотофіксацію і архітектурні розвідки. Щоб на майбутнє залишити бодай інформацію про них», – відповів архітектор.

На жаль, протиставити що-небудь такому зізнанню справді складно. При цьому, ще сумніше стає, коли до категорії тих «про які зберегти бодай пам’ять» цілком вірогідно потрапляє один з найрозкішніших палаців Поділля – колишній маєток родини Собанських у селі Ободівка Тростянецького району. Цей унікальний об’єкт архітектурного та садово-паркового мистецтва міг би приваблювати тисячі туристів, будучи, без перебільшення, гордістю вінничан. Міг би…

Палац в Ободівці вважається одним із найстаріших на Вінниччині. За історичними свідченнями, роком заснування його є 1800-й, хоча загалом спорудження цього архітектурного шедевру тривало впродовж 100 років.

Засновником палацу в Ободівці став великий польський торговець Михайло Собанський. Найперше був побудований будинок з баштою. За свідченнями письменника Федіра Малицького, біля парадних дверей палацу висіла мармурова дошка, з висіченим на ній написом: «1800 Dom ten zbudowat Michat Sobanski – будинок цей побудував Михайло Собанський». По смерті Михайла Собанського керували маєтком його дружина Вікторія Орловська, а згодом діти та онуки.

[nggallery id=40]

Цікавим був внук Михайла Фелікс. Його родичка, молода графиня Марія Грохольська, розповідала про свого 67-річного дядька як про відвертого мачо і що їй, 20-річній, було з ним цікаво саме як з чоловіком. За натурою Фелікс Людвигович був бізнесменом і ще більшим філантропом, ніж бабуся.

«Він був дуже розумною людиною, чудово керував справами і маєтками, яких мав достатньо, – пише Грохольська. — Ободівка стала найбільшою і процвітаючою економією в цьому районі. Будучи чарівною людиною, дядя Фелікс став чоловіком залізної волі, і його синам доводилося з ним несолодко. Кожний слухняно слідував його правилам, які він встановлював у надії, що завжди має рацію. Й часто так і було. Вони називали його «Патріархом» або «тираном ле-де-ла Podoli» — в тому числі, за його організаційні здібності і, перш за все, риси характеру». (33-канал, №14 від 31 березня 2010 року).

З роками палац, збудований у стилі романтизму та неоренесансу, зазнав декілька реконструкцій. Зокрема, пізніше до фасаду була прибудована двох`ярусна галерея з чотириярусною вежею. Під час реконструкції у 1900 році було частково надбудовано третім поверхом ліве крило палацу, внутрішній дворик, створений спочатку одноповерховим, отримує другий поверх в західній і половині східної частини, а парадна частина палацу прикрашається відкритою терасою, звідки відкривається панорама парку та ставка.

Над створенням парку навколо палацу працював відомий на той час паркобудівник Діонісій Міклер – ірландець за походженням, який у 1790 році, переїхавши до Польщі, залишив у спадок численні парки на Поділлі та Волині. Парк в селі Ободівка за площею становив 17 га і був розбитий на основі природнього лісу. У 70-ті роки ХІХ ст. перед палацом була розбита клумба і споруджено басейн з фонтаном, тоді ж в парку з’явились кам’яні лавки та столики, збудовано оранжерею та парники, а поряд – фруктовий сад і виноградники.

Початком занепаду «Ободівського дива», як і переважної більшості маєтків на Поділлі, можна вважати прихід більшовицької влади, яка естетичною цінністю архітектурних пам’яток, а тим паче такими, як маєтки своїх «класових ворогів», надто не переймалася. Подальша історія палацу вельми типова. Після революції 17-го року у палаці була розміщена Бессарабська комуна, до 1944 року палац належав колгоспу ім. Котовського, а після звільнення села від німецько-фашистських загарбників у ньому розташувалися райвиконком, райком КП (б)У та інші районні установи. У 1959 році палац і парк були передані новоствореній Ободівській школі-інтернат.

Згодом інтернат переїхав у нову будівлю поруч. Наприкінці 80 років минулого століття, за допомогою дітей та персоналу інтернату розпочалося проведення ремонтних робіт приміщень палацу. Але у роки Незалежності і без того скупе фінансування припинилось зовсім. Палац кинули напризволяще.

Невідомо, як часто розповідають вихованцям школи-інтернату історію палацу Собанських, та, схоже, маленькі українці не надто переймаються тим, яка краса видніється з вікон їхніх учбових кабінетів. Інакше не перетворились би колись розкішні зали пам’ятки архітектури на те, чим вони стали тепер.

Натомість, дорослі показали дітям, що нормально, коли красива історична споруда може стояти пусткою і, ставши відхожим місцем, просто розвалюватись по цеглині. Звісно, можна зіслатись на брак коштів. Чиновникам не звикати. Та навіть найменшої спроби уберегти палац – надійно огородити, обмеживши доступ, аби «вдячні» селяни не розтаскували його на будматеріали – не помітно.

Врешті, майбутнє ободівського палацу може видатись і не таким сумним, як це здається сьогодні. У різні часи ЗМІ повідомляли про інтерес до палацу з боку київських та вінницьких бізнесменів, у 2009 році в Ободівку приїздив один з нащадків роду Собанських, керівники Тростянецького району розглядали можливість ремонту палацу та створення у ньому музею. Приклад, коли беруться відновити майже безнадійну споруду є й у Вінниці, як-то з колишнім маєтком Кумбарі. Однак, масштаби ободівського палацу переважають в рази, тож чи знайдеться вчасно інвестор з тугим гаманцем, який забажає повернути життя цьому диву?