(Не)туристична Вінниччина. Ч.2

Колишній Костел Святої Трійці у селі Маньківці Барського району

“Дореволюційне село Маньківці, як і інші села України, являло собою убоге поселення з вічними злиднями і нуждою”, – таким зовсім не оптимістичним текстом зустрічає на Вікіпедії один із перших розділів про цей населений пункт, існування якого досі залишалось мені невідомим. Складно однозначно відповісти, наскільки змінились епітети відносно села дотепер, але якщо шукаєте візуальне підтвердження терміну “глибинка”, Маньківці цілком і повністю підпадає під таке визначення. Та, здавалось би, малопримітне подільське село, таке ж саме, які сотня інших аналогічниї малопримітних подільських сіл заслужило в історії залишити у себе понад 200-річну архітектурну пам`ятку, чим можуть похвалитись не так вже й багато не то що сіл, а й міст області. Щоправда, чи заслуговує тепер – інше питання. Власне, заснований у 1789 році Костел святої Трійці і став причиною візиту у Маньківці.

Позаяк нічого іншого вартого уваги у Маньківцях не знаходимо (ну не обласний дитячий туберкульозний санаторій дивитись!), почну одразу з руїн костелу. Пізніше з`ясувлось, що у Маньківцях є діюча дерев`яна церква ХІХ століття. Але місцевих впродовж півгодини так побачити поруч з костелом не вдалося, тож і повідомити про це було нікому.

Отже, костел. Його й шукати не потрібно – розташований на перехресті двох основних доріг села.

Особливо цікавих історичних довідок про солідну колись споруду знайти вдалось небагато. Храм збудовано у 1789 році. Традиційно для того часу, ці землі належали полякам, які проводили окатоличення (хай пробачать мені моє можливе невігластво історики, називаю як розумію) шляхом будівництва, зокрема храмів, виникнення костелу є цілком логічним. Поляки… Подобається це чи ні, але сьогодні ми маємо факт: подавляюча частина достойної уваги старої архітектури що на Поділлі, що в Україні в цілому має польське коріння і ми із задоволенням їдемо на них дивитися. А приїжджаючи, бачимо…

Дружбу українців та поляків ніяк не назвеш добровільною і вже точно – рівноправною. А тепер українці узялися мститись. І помста ця натхненна і наполглива, цеглина за цеглиною, піщинка за піщинкою, але ми доведемо недовговічність панування над співучим українським народом, ми зітремо у попіл усе, що нагадувало нам про колоніальне минуле. Це щось генетичне… І знаєте, краще, насправді, втішати себе таким поясненням, аніж визнати, що за багато століть ми не позбулися клейма дикунів і варварів, неспроможних збудувати у наших селах ані метра чогось такого, на що через 224 роки захочеться приїхати і побачити це.

Пробачте, але п`ятихвилинка ненависті неминуча. Бо заходиш усередину костелу і ловиш себе на дуже неприємних думках… На таких, що змушують ловити на ще неприємніших. Як-то на українофобстві. Або, швидше, на мізантропії. І тут найперше питання стоїть перед жителями самого села Маньківці. Ми ж останнім часом часто говоримо, що починати треба з себе. Так ось, з чого почнуть ці самі жителі? За що так зненавиділи? Інакше, як ненавистю і не пояснити той стан, в якому нині перебуває найкрасивіше з того, що коли не-будь було і буде збудовано у цьому селі? Можна кивати на чиновників, на владу, на відсутність меценатів, на інші пріоритети… Грошей на відновлення ніколи не знайдуть. А все могло б бути по іншому. Якби у Маньківцях взагалі не було людей останні сто років. А ще краще – у радіусі кілометрів п`ятидесяти. Тоді може б ніхто не розтаскував храм по цеглині, не валив би старовинні двері, не видирав би унікальну плитку з підлоги, не розмалював би стіни, не порозкидав би презервативів по підлозі, не срав би посеред зали, врешті решт!

Незважаючи на всі спроби місцевих, усередині храм порівняно непогано зберігся у деталях.

Наприклад, якимось дивом у стіні збереглася мармурова табличка, на якій йдеться про поховання 2 лютого 1830 року пані Хелени Дембовської. Хоча, як бачимо, спроба вирвати табличку була. На інших стінах, очевидно, вандалам це вдалося – є декілька характерних виємок у стіні, але вже без табличок.